Аніс (Pimpinella anisum) — вид трав’янистих однорічних рослин роду Бедринець (Pimpinella) родини зонтичних (Apiaceae).
Однорічна культивована рослина.
Аніс має тонкий, слабкорозгалужений корінь, який проникає в ґрунт на глибину 50-60 см. Стебло в нього пряме, округле з боріздочками, розгалужується у верхній частині. Загальна висота рослини 30-70 сантиметрів. Прикореневе листя анісу — округло-серцевидне, середнє — клиновидне, розсічене з короткими черенками, верхні листочки трироздільні і без черенків. Квіти в анісу дрібні, білі або ж рожевуваті, зібрані в складні зонтики з 6-16 променями. Цвіте в червні — липні, плоди дозрівають в серпні. Плід — двосім’янка яйцевидної форми з слабковиділеними ребрами, має довжину 3-4 міліметри і діаметр 1,5-2,5 міліметри. Зрілі плоди мають сіро-зелене забарвлення і легко тріскаються на дві половинки. Маса 1000 насінин лише 3,5-5 грамів.
Батьківщина анісу — країни Малої Азії та Східного Середземномор’я. Як прянощі та лікарський засіб почав використовуватися ще в античні часи. Від римлян аніс потрапив до решти країн Європи. Зараз його вирощують в Іспанії, Італії, Туреччині, Єгипті, Індії, Китаї, Мексиці, Чилі, США, Лівані, Греції, на Кипрі, Молдові, в Середній Азії та на Кавказі, а також в багатьох інших країнах. Цікаво, що в ряді східних країн — Індії, Ірані, Індонезії не розрізняють аніс та фенхель.
В Україні відомий з часів Київської Русі, але у значних кількостях почав вирощуватися разом з коріандром лише з XIX століття. Поширений (в Лісостепу і Степу), — тільки в культурі або як здичавілий — один вид: Pimpinella anisum— «аніс звичайний», «бедрінець ганус», або «ганиж», «ганус», «чанус» (народні назви).
Плоди анісу містять 2-3% ефірної олії, 4—23% жирної олії, 18% білків, 3—5% цукрів, фурфурол, кавову та хлоргенову кислоти та інші корисні речовини. Анісова ефірна олія на 80-90% складається з анетолу, містить 10% метилхавіколу, естрагол, анісовий альдегід, анісовий спирт, альфа-пінен, бета-пінен, камфен, сабінен, альфа-фелландрен, бета-фелландрен, фенхон, ліналоол.
Використовується як прянощі, також ефірна олія — анетоль, вживається в медицині, парфумерії, лікеро-горілчаному виробництві, в харчовій промисловості, а жирна олія — в техніці, макуха йде на корм худобі.
Аніс має солодкуватий смак та інтенсивний освіжаючий аромат. Як прянощі використовуються як плоди так і молоде листя, відцвітлі китиці та ефірна олія.
Зерна анісу, зазвичай мелені добавляють до солодких страв, випічки (особливо в імбирні пряники), фруктові салати, варення з меду, горіхів чи родзинок. Можна добавляти його і в креми, пудинги чи солодкі каші.
Насіння та китиці анісу кладуть в маринади при консервації, кидають у компоти чи зрідка в чай. Зелене листя добавляють у фруктові чи овочеві салати. Молоді китиці — в овочеві супи на зразок зеленого борщу.
У східних кухнях замість анісу часто використовуються фенхель чи бадьян схожі на нього за смаком та запахом. Але не у всіх стравах можна повноцінно замінювати ці прянощі одну одною. Аніс гармоніює з коріандром, лавровим листям, часником, кропом, а часом і корицею.
Насіння та листя анісу, а також анісову олію, широко використовують у лікеро-горілчаному виробництві. На них настоюють ракію, італійську самбуку, різноманітні анісові лікери та наливки (пастіс, анізетт, узу та ін.).
В медицині аніс використовується у вигляді відварів, настоянок, анісової олії, сиропів, крапель. Входить до багатьох ліків і зубних паст для покращення їх смаку.
Аніс має вітрогонну, послаблюючу, спазмолітичну, анестизуючу дію, відхаркуючі та анестизуючі властивості. Аніс стимулює травлення, знімає спазми при шлункових чи кишкових коліках, покращує апетит та зменшує метеоризм. Він використовується для лікування застуди, нежитю та захворювань верхніх дихальних шляхів, кашлю, бронхітів. Відвар анісу покращує лактацію в матері під час годування немовлят. Анісовий чай використовується для зниження температури, і як сечогінний, протиспазматичний та заспокоюючий засіб, а також для зменшення менструальних болів, нормалізації сну та зняття стресу. Препарати з плодів анісу допомагають при запаленнях нирок та сечового міхура, виводять пісок, стимулюють секреторні функції печінки та підшлункової залози.
